Відносини між Польщею та Україною, напружені вже багато місяців, якщо не років, значно погіршилися цього року, зокрема, внаслідок президентської кампанії у Польщі. Віднедавна це стало все сильніше відбиватися на українських біженцях у цій країні: зараз ідеться, зокрема, про позбавлення їх фінансової допомоги на дітей-школярів. Тема українських біженців стала особливо гарячою у Польщі після концерту білоруського виконавця Макса Коржа, на якому кілька десятків відвідувачів, не лише українських, пробралися у фан-зону і нібито проігнорували накази охорони відійти. Формальне порушення стало офіційним приводом для депортації цих десятків людей, в той час як обурення польської публіки викликали кілька відвідувачів, які демонстрували під час концерту червоно-чорні прапори. Gazeta Wyborcza писала про двох молодих українців, 18-річну дівчину і 23-річного хлопця, яких вислали в Україну із забороною в’їзду до Польщі за ці формальні порушення, попри те, що у Польщі залишилися їхні батьки. У тексті про хлопця, на ім’я Богдан, який жив разом із мамою і працював у Польщі з 2021 року, йдеться про те, що співробітник поліції після затримання переконав його повністю визнати порушення. Зокрема, Богдан погодився сказати судді, що він чув накази охорони відійти від фан-зони і не зважив на них, хоча насправді це було не так. Хлопець повірив, що, визнавши порушення, він пришвидшить судове рішення, яким його покарають штрафом, і закінчить для себе таким чином цю неприємну історію. Натомість суд прийняв рішення про депортацію, а польська прикордонна служба миттєво його виконала, не давши Богдану та його матері шансів на апеляцію: сім’ї навіть не показали судове рішення, на основі якого вони могли би зробити оскарження. У соціальних мережах численні польські користувачі скаржаться на поведінку українців у Польщі, переважно без будь-якої конкретики, так що важко зрозуміти, чи дійсно вони особисто мали якийсь неприємний досвід з біженцями або трудовими мігрантами. Скарги стосуються майже виключно українських чоловіків, які також дратують багатьох у Польщі тим, що вибрали перебувати там у безпеці замість того, щоб захищати свою країну, у той час як європейським партнерам доводиться вкладати ресурси в її оборону. У медіа, між тим, часто з’являється інформація про правопорушення українців або стосовно українців у Польщі, що теж розбурхує дискусії і поширення негативних стереотипів, навіть коли редакції намагаються не акцентувати на походженні правопорушників-іноземців. Наприклад, днями Gazeta Wyborcza розповіла про 25-річного українця, який побив водія муніципального автобусу. Водій побачив, що пасажир не виходив з автобусу і зрозумів, що той має намір там ночувати. Він сказав пасажиру, що йому треба буде вийти, натомість той під час однієї із зупинок напав на водія, витяг його з кабіни і бив, аж поки його не зупинив інший водій, який проїжджав повз цю сцену. Українець втік, але поліція його спіймала. Про чоловіка сказано, що він не мав постійного місця проживання і був раніше судимий за крадіжку. Його теж депортували. “Як поляки, ми відчуваємо себе кращими за них” Один із поширених серед поляків стереотипів, який впливає на ставлення до мігрантів, передусім українців як більшості серед них, у Польщі стосується роботи і державних витрат. Багато хто вважають, що біженці не хочуть працювати, але тим не менш отримують допомогу від держави. Як відзначило польське ліберальне видання Polityka, “коли розпочалася президентська кампанія, виявилося, що так зване українське питання, на якому до цього часу сходилися всі політичні сили, крім Конфедерації, почали роздувати. У січні 2025 року дослідження, проведене IBRiS для Rzeczpospolitej, показало, що 44,4 відсотки опитаних однозначно позитивно оцінюють ідею обмеження виплати 800+ тільки тими українцями, які працюють. Досить позитивно обмеження оцінили 43,6 відсотків опитаних. Настрої поляків стосовно українців змінювалися – у гірший бік. Для посилення поляризації, як завжди, використали волинське питання”. “Потім все пішло швидко. Рафал Тшасковський, кандидат від PO на посаду президента, першим виступив з пропозицією обмежити українцям виплату допомоги на дітей, – продовжувався текст Polityki. – Цю ідею підтримав прем'єр-міністр Туск, про що сьогодні нагадують праві, розміщуючи в соціальних мережах фрагмент його розмови з Юстиною Доброш-Орач. Постанову про обмеження 800+ для українців також підтримали Славомір Менцен і Кароль Навроцький. А PiS негайно скористалася ситуацією і подала на волю спікера проект поправки до закону, який обмежував би виплату лише тими, хто працюють у Польщі і сплачують тут податки”. З посиланням на ZUS, польський фонд соціального страхування, Polityka зазначила, що “у 2024 році виплати 800+ українцям склали 3,4 млрд злотих, а їхній внесок у польський ВВП – 145,1 млрд злотих. Серед тих, хто приїхали до Польщі, рятуючись від війни, працює від 70 до 80 відсотків, близько 20 відсотків – безробітні, а 10 відсотків – неактивні з різних причин. Зі звіту ZUS відомо, що в серпні 2023 року фінансова допомога біженцям становила лише п’ять відсотків ресурсів, якими вони користуються щодня. 80 відсотків надходило від роботи”. “У червні цього року Верховний комісар ООН у справах біженців оприлюднив звіт “Аналіз впливу біженців з України на економіку Польщі”. З нього випливає, що біженці з України у 2024 році допомогли генерувати 2,7 відсотки ВВП Польщі. Дані підтвердили швидку інтеграцію біженців з України на ринку праці. Сьогодні на ньому зайнято 69 відсотки біженців працездатного віку (громадян Польщі – 75 відсотків). Їх входження на польський ринок праці не мало негативного впливу на економіку, наприклад, через зростання безробіття або зниження реальних заробітних плат. Навпаки. Усі доводи вказують на те, що доки вони залишатимуться в Польщі, біженці з України продовжуватимуть позитивно впливати на економіку”, – йшлося далі в її тексті. “Звіт також показує, що високий відсоток українських біженців виконує роботу, яка не відповідає їхній кваліфікації: лише третина біженців, які мають університетські дипломи, займають посади, що вимагають вищої освіти. Деякі регульовані професії вимагають польського громадянства, тому навіть маючи відповідні фахові знання та професійну сертифікацію, біженці мають обмежені можливості для розвитку. Звіт також аналізує вплив знання польської мови на заробіток біженців з України. Українці, які вільно розмовляють польською мовою, заробляють в середньому на 700 злотих на місяць більше, ніж ті, хто розмовляють польською на початковому рівні. Усунення навіть половини існуючих прогалин могло б принести значні макроекономічні вигоди – щонайменше шість млрд злотих на рік (близько 1,6 млрд доларів)”, – додали у польському виданні. Gazeta Wyborcza, своєю чергою, поширила історію української біженки з Донецька на ім’я Христина, яка може втратити польську державну допомогу на дітей через те, що не має постійної роботи. “Від самого приїзду до Польщі я надіслала сотні резюме, але ніхто на них не відповів, – розповіла вона. – Я освічена, закінчила економічний факультет і працювала у податковій адміністрації в Україні. Після приїзду до Польщі я влаштувалася на роботу в McDonald's і прибирала будинки, але це не була постійна робота. Якийсь час я також працювала за контрактом як помічниця вихователя в дитячому садку, але це закінчилося разом із допомогою від Сполучених Штатів”. Христина, яку у Польщі підтримує фінансово принаймні чоловік-військовослужбовець, розповіла також про українських жінок у значно гіршій ситуації: “Я знаю жінок, які мають дітей з інвалідністю, з якими вони мусять ходити на терапію. Моя подруга має 39 років, вона теж освічена, працювала в Києві в прокуратурі. Чоловік з Білорусі залишив її з дітьми. Старша дитина має вісім років, а близнюки – три. Чоловік не платить аліменти, а вона отримує на дітей 2400 злотих. Вона орендує однокімнатну квартиру. Хто візьме її на роботу з трьома дітьми, які по черзі хворіють? Вона робить торти на замовлення і підробляє, де може. Чи вона не хоче працювати? Хоче. І дуже”. Також лівоцентристська Gazeta Wyborcza звернула увагу на становище українських дітей у польських школах, де розгублені вчителі, які ніколи раніше не мали в класах дітей з інших країн у такій кількості, змушені шукати виходів із багатьох непростих ситуацій, які виникають, зокрема, через політичну атмосферу в країні. Кореспондентка видання посилається, зокрема, на вчительку в одній з варшавських шкіл Марію Ковалевську: “Ковалевська підкреслює, що хоча конфлікти між учнями траплялися завжди, зараз з'явилася нова причина для них: “тому що ти інший”. Що робити в такій ситуації? Ковалевська каже, що вчителі залишені самі на себе. А політики не допомагають. “Політика і поляризація проникають у школи. Антимігрантські настрої посилилися наприкінці навчального року, коли тривала президентська кампанія. Майже всі кандидати говорили про українців щось погане. З'являлися ідеї позбавити їх 800 плюс. Діти потім цитують політиків”, – каже вона. У шкільних коридорах їй доводилося чути, як польські учні розмовляють між собою: “Тебе теж дратують українці?” Вона прагне, щоб таких ситуацій не виникало. Розумній інтеграції вона навчається самостійно”. На думку Ковалевської, яку процитувала Wyborcza, “у нас немає вибору, якщо ми хочемо уникнути радикалізації. І йдеться не про асиміляцію чи полонізацію дітей. Ми не заберемо у них їхню ідентичність. Інтеграція повинна виходити з почуття рівності. Це означає, що діти з Польщі повинні дивитися на дітей з України як на рівних собі. І це не буде простим завданням, бо часто буває так, що навіть якщо навіть якщо їм подобається однокласник або однокласниця з України, від батьків вони чують інше. До війни українці виконували в нашій країні найпростіші роботи, до того ж додаються історичні обставини. Як поляки, ми відчуваємо себе кращими за них”. “Ми можемо вчити дітей у школах поваги і толерантності, але це не дасть ефекту, якщо потім вони подивляться дебати політиків і почують зовсім інший посил. У публічній дискусії панує толерантність до мови ненависті. Діти дивляться і самі вже не знають, що є добрим, а що поганим”, – зазначила у коментарі Wyborczej також Агнєшка Косович, очільниця організації Polskie Forum Migracyjne. На думку Пьотра Скрипчака, співзасновника асоціації Homo Faber, яка проводить антидискримінаційні семінари в школах, “поведінка, яку ми називаємо дискримінацією, є наслідком страху і тривоги”, процитувала також Gazeta Wyborcza. “Він підкреслює: “Ключовим є визначення понять і власних страхів, а потім відверта розмова. Починати її слід зі слів: “Я боюся цього, я цього не розумію, давай поговоримо”. А не з оцінки іншої людини: “тому що ти такий””, – пояснює він. Школи також звертаються до його організації, коли між учнями виникають конфлікти. Скрипчак каже, що діти, щоб образити інших, посилаються на риси, які неможливо змінити. І це образи на расовому ґрунті. Він наводить приклад з однієї з люблинських шкіл: “До нас звернулися батьки хлопчика з України, на якого нападали. Його обзивали, ображали та виключали з групи. На місці виявилося, що в цьому класі є ще інші українські учні, яких вже не переслідують. Але саме його походження використовували учні, які хотіли його принизити”, – розповідає він”. “Ми думаємо про Україну в категоріях тимчасових партійних інтересів” Польські видання звертали увагу не тільки на те, як відбиваються антимігрантські і антиукраїнські настрої на українцях у Польщі, але й на те, як вони відбиваються на самій Польщі. Йшлося не стільки про потенційні економічні втрати, скільки про реальні політичні. Одне із запитань, які ставили польські оглядачі в останні тижні: чому представника їхньої країни не було на переговорах європейських лідерів і президента України Володимира Зеленського з Дональдом Трампом у Вашингтоні. Як написала Polityka, “нечуваний дипломатичний капітал, який ми накопичили з лютого 2022 року, також завдяки зусиллям Дуди та Моравецького, зараз розвіюється. Варшава перестає мати значення в переговорах про безпеку Європи, її представник не був присутній у Вашингтоні на найважливіших для континенту переговорах. Ми не думаємо про Україну в стратегічних категоріях, а в категоріях тимчасових партійних інтересів. Ніби за нашим східним кордоном відбувається симуляція, а не реальна війна, в якій щодня гинуть люди”. “Все це призводить до драматичного висновку – Польща стає державою, що не функціонує, як внутрішньо, так і зовні. Ми не маємо чітко визначених національних інтересів, узгодженої державної політики. Ми не є передбачуваним партнером, бо невідомо, чи те, чого хоче досягти уряд, не буде скасовано президентом, або чи президент насправді щось узгоджує з урядом. Ми маємо два центри влади, які керуються паралельними правовими порядками. І повільно поляки починають функціонувати в двох паралельних реальностях. Для одних екзистенційною загрозою є Росія, для інших – примари у вигляді мігрантів, Берліна, Брюсселя, глобальних еліт. Ніхто не має уявлення, як це все склеїти, і, мабуть, мало хто цього хоче. Тим часом Путін щодня вбиває сусідів і незабаром постукає у наші двері. Вже видно, як ми до цього готові”, – підсумував автор тексту Polityki. Консервативний Tygodnik Powszechny навів інший варіант відповіді про відсутність представника Польщі у Вашингтоні. Польські лідери вирішили самі дистанціюватися від цієї події – чи радше її наслідків, йдеться у цьому тексті. “Подібні думки можна було почути також у 2014-2015 роках, коли Росія у співпраці з Францією та Німеччиною нав'язувала Україні угоди “Мінськ-1” та “Мінськ-2”, – написали там. – Тоді наші джерела у Військовій розвідці повідомляли, що їхньою рекомендацією уряду було триматися подалі від цих угод. Вони не мали на меті наблизити регіон до миру, а скоріше позбавити Україну суверенітету. Мінський процес за участю Парижа, Берліна та Москви (з Олександром Лукашенком як посередником) був дійсно брудним. З перспективи часу можна навіть вважати, що він був прелюдією до вторгнення, яке розпочалося у лютому 2022 року. Мінські угоди мали бути для Путіна лише джерелом “доказів”, що Київ порушує домовленості і заслуговує на покарання. До речі, безпосередньо перед вторгненням Росії – як розповів мені близький соратник президента Анджея Дуди – Еммануель Макрон та Олаф Шольц вимагали від Зеленського негайного виконання Мінських угод, що на практиці означало віддати Донбас без єдиного пострілу”. “Як переконує мене людина з керівництва українського МЗС, між Туском і Зеленським також немає хімії, – писав далі кореспондент Tygodnika. – “Перед зустріччю Фрідріха Мерца, Кіра Стармера, Еммануеля Макрона та Дональда Туска з Володимиром Зеленським у Києві в травні цього року польський прем'єр-міністр зволікав. Він хотів, щоб дипломатичний марафон за участю глав МЗС країн ЄС тривав один день, а не два. Ми вирішили, що це трохи несерйозно, тим більше, що ми хотіли “закрити” парад 9 травня в Москві, – каже наш співрозмовник. – Польща не заявляє про відправку своїх військ в Україну, а останнім часом також значно зменшила свою допомогу нам. Тож чому ви мали б визначати порядок денний таких зустрічей?”” “Інший український дипломат додає, що Туск мав обґрунтовувати необхідність скорочення саміту в Києві своїми проблемами зі здоров'ям. В результаті українці вирішили його “обійти” і висадили з поїзда, в салоні якого фотографувалися Стармер, Мерц і Макрон. Хоча поїзд відправлявся з польського Перемишля, Туск поїхав окремим поїздом. Сам. Після повернення до Варшави він, як повідомляли, був розлючений і вимагав з'ясувати, хто відповідальний за цю зневагу, та покарати винних. Однак посол України в Польщі стверджує, що про жодну підступну пастку не йшлося. Польська сторона – як у МЗС, так і в нашому посольстві – мала бути заздалегідь поінформована про правила організації візиту. “Крім того, прем'єр-міністр Туск повертався з Києва разом з Мерцем. Ніякого скандалу немає. Ніхто не мав злого наміру”, – переконує Василь Боднар”. На думку автора тексту, “якщо польські дипломати знали про все – як переконує український посол – то це ще гірше, бо вони дозволили принизити главу нашого уряду. Як переконує анонімно колишній міністр у канцелярії Анджея Дуди, в цій ситуації слід було “спланувати аварію на залізниці” і пересадити всіх “на колеса”, тобто в автомобілі, а потім довезти до Києва кожного окремо”. “Раніше подібний інцидент стався восени 2024 року під час конгресу Yalta Economic Strategy (YES) у Києві, організованого зятем колишнього президента України Леоніда Кучми Віктором Пінчуком та Олександром Кваснєвським. Як повідомив Вітольд Юраш в Onet, Зеленський на закритій зустрічі з міністром Радославом Сікорським грубо кричав на нього. Це було наслідком відмови Польщі лібералізувати ринок ЄС для товарів – переважно сільськогосподарських – з України”, – додав він. “Так було не завжди, – наголосили у Tygodniku. – Незадовго до російського вторгнення у 2022 році президенту Дуді вдалося організувати зустріч у Віслі та налагодити тісні стосунки із Зеленським. За день до війни Дуда був у Києві, а потім Польща стала не тільки постачальником зброї, але й важливим учасником переговорів про систему гарантій для України. Поряд із США, Великою Британією, Туреччиною та Німеччиною. Глава Канцелярії прем’єр-міністра Міхал Дворчик польськими “чорними яструбами” возив главу МО України Олексія Резнікова на переговори з росіянами до Білорусі. Президентський міністр Якуб Кумох супроводжував російського олігарха Романа Абрамовича та представників України, зокрема впливового Рустема Умєрова, у дорозі на переговори до Анкари та Стамбула. Тож ми не завжди були країною, приреченою на рішення великих гравців”. На думку польського оглядача, “важливим кроком на шляху до повернення за стіл переговорів має бути також нормалізація відносин із Зеленським. Так, він є надзвичайно складним партнером; вибухає, ображається, має претензії до всього. Але ж не тільки до польських політиків. Він також атакував Стармера, коли той восени 2024 року занадто повільно постачав ракети Storm Shadow. Зеленський сперечався, хоча був лише клієнтом. “Зеленський поводиться так, ніби має ПТСР. Проте відносини з Україною – це не особисті стосунки Дуди, Туска чи Навроцького з людиною з надзвичайно складним характером. Це питання польської безпеки. Політика стосовно Києва – це постійне латання дірок, маленькі кроки, які іноді краще ведуть до мети, ніж гучні події”, – переконує колишній міністр у кабінеті Анджея Дуди”. Огляд підготувала Софія Петровська, “ОстроВ”
